Коли потрібна операція при тунельному синдромі, а коли — ні

Тунельний синдром — це поширене нервово-м’язове захворювання, при якому нерви в руках або ногах пережимаються в природних анатомічних каналах. Найчастіше зустрічається тунельний синдром зап’ястя, коли серединний нерв пережимається у карпальному каналі. Хвороба проявляється болем, поколюванням, онімінням та слабкістю м’язів, що суттєво ускладнює повсякденну діяльність. Основне питання для пацієнтів і лікарів: коли достатньо консервативного лікування, а коли потрібна операція

Причини та фактори ризику

Тунельний синдром виникає через тривале або повторюване навантаження на суглоби та нерви. Фактори ризику включають:

• Часту роботу за комп’ютером або з ручними інструментами.

• Травми або вивихи зап’ястя та кисті.

• Хронічні захворювання: діабет, артрит, ожиріння.

• Генетичну схильність до вузьких каналів для нервів.

Наявність одного чи декількох факторів ризику не завжди означає необхідність хірургічного втручання. Лікар оцінює тяжкість симптомів, електрофізіологічні зміни та вплив на якість життя пацієнта.

Симптоми, що вказують на необхідність лікування

Основні прояви тунельного синдрому включають:

• Поколювання та оніміння пальців, особливо у нічний час.

• Біль у кисті та передпліччі, що може віддавати в плече.

• Слабкість м’язів кисті, ускладнене захоплення предметів.

Якщо симптоми виникають регулярно і суттєво заважають роботі чи сну, це сигнал до обстеження та визначення оптимальної стратегії лікування.

Консервативне лікування: коли воно ефективне

Консервативне лікування підходить при легких і помірних формах тунельного синдрому. До методів належать:

• Носіння ортезів або шин для фіксації зап’ястя.

• Прийом протизапальних та знеболювальних препаратів.

• Фізіотерапія, включаючи масаж, ЛФК та ультразвукову терапію.

У більшості випадків симптоми можуть значно зменшитися без операції, якщо пацієнт дотримується режиму та уникає провокуючих факторів.

Показання до хірургічного втручання

Операція необхідна, якщо консервативні методи не дають результатів протягом 3–6 місяців або з’являються ознаки прогресуючого ураження нервів. Основні показання:

• Постійне оніміння та поколювання.

• Значне зниження сили кисті, атрофія м’язів.

• Втрата функціональності руки та порушення щоденних активностей.

Хірургічне лікування швидко знімає компресію нерву та запобігає постійним ураженням.

Види операцій при тунельному синдромі

Існують два основних підходи:

1. Відкрита карпальна тунельна декомпресія — класична операція через розріз на зап’ясті.

2. Ендоскопічна декомпресія — мінімально інвазивна операція з малим розрізом та швидшим відновленням.

Вибір методу залежить від ступеня ураження нерву, досвіду хірурга та індивідуальних особливостей пацієнта.

Переваги та ризики операції

Переваги операції включають:

• Усунення болю та поколювання.

• Відновлення сили та функціональності кисті.

• Запобігання атрофії м’язів.

Ризики операції мінімальні, але можливі: інфекція, рубцювання, тимчасова слабкість або біль після втручання. Профілактика ускладнень включає дотримання рекомендацій лікаря та реабілітаційний період.

Реабілітація після операції

Реабілітація є ключовим етапом після операції. Вона включає:

• ЛФК для відновлення сили та гнучкості.

• Масаж та фізіотерапію для покращення кровообігу.

• Використання шин або еластичних бинтів на перші тижні.

Правильна реабілітація дозволяє швидко повернутися до повсякденної діяльності та знизити ризик рецидиву.

Коли операція не потрібна

Операція не показана при:

• Легких формах синдрому без значного дискомфорту.

• Тимчасових симптомах, що виникають епізодично.

• Пацієнтах з високим хірургічним ризиком, коли консервативне лікування безпечніше.

У таких випадках лікар рекомендує моніторинг симптомів та регулярні огляди.

Висновок

Рішення про операцію при тунельному синдромі має базуватися на ступені тяжкості симптомів, ефективності консервативного лікування та загальному стані пацієнта. Легкі форми часто успішно лікуються без операції, тоді як при виражених симптомах та порушенні функції кисті хірургічне втручання є оптимальним шляхом. Консультація з досвідченим неврологом або ортопедом допоможе визначити індивідуальний план лікування, а правильна реабілітація забезпечує швидке та безпечне відновлення.